Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконними дії в частині ухилення від виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу через ухилення від укладання трудового договору в порядку переведення із Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві до Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області після його звільнення з Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві на підставі пункту 5 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (КЗпП).
Суд першої інстанції закрив провадження у справі у зв’язку з тим, що є таке, що набрало законної сили, рішення у справі у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
З таким висновком погодився і суд апеляційної інстанції.
Суди виходили з того, що є рішення, яке набрало законної сили у справі про визнання дій незаконними та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, у якій позивач просив суд стягнути з Головного управління Державної служби України з питань праці у Харківській області заробітну плату за час вимушеного прогулу; визнати незаконними дії Головного управління Державної служби України з питань праці у Харківській області в частині ухилення від укладання трудового договору з особою, запрошеною за погодженням між начальниками на роботу в порядку переведення з Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві на роботу в Територіальну державну інспекцію з питань праці у Харківській області після його звільнення з роботи в Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві.
А також є постанова Верховного Суду у цивільній справі за позовом особи до Головного управління Держпраці у Харківській області про відшкодування моральної шкоди через ухилення відповідача від укладання з ним трудового договору за погодженням між начальниками про прийняття на роботу в порядку переведення з Територіальної державної інспекції з питань праці у м. Києві до Територіальної державної інспекції з питань праці у Харківській області після його звільнення з роботи в Територіальній державній інспекції з питань праці у м. Києві у зв`язку із переведенням на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України.
Верховний Суд визнав помилковими висновки судів попередніх інстанцій, скасував їх рішення та справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанцій зазначив, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Закриття провадження у справі у цьому разі можливе за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів.
Касаційний цивільний суд роз’яснив, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.
Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.
ВС зауважив, що, визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», а також рішенням Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Суд касаційної інстанції зазначив, що підстави позову у вже розглянутій цивільній справі та у цій справі не є ідентичними, оскільки спір між сторонами у справах виник з різних підстав, тому висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі є помилковими (постанова від 22.05.2019 у справі № 640/7778/18).
_03_03.png)
